Український Національний Комітет

Сергій Кабуд ([info]xyu) пише до [info]ukr_nationalism,
@ 2007-09-08 00:10:00
Попередній запис У вибране! Розкажи другові! Наступний запис
ще троха про ідіота та кугутського рога ТЯГНИБОКА
Його програма захисту це повний ідіотизм, бо завідомо виставляє українців як якусь слабохарактерну спільноту. Приводжу простий приклад. Серед моїх студентів є українці, москалі і жиди. Причому в середньому жиди оримують кращі оцінки за українців.

Що зробив би Тягнибок?

Він репетував би про захист українців, звинуватим би мене в масонстві, сіонізмі та україножерстві, вимагав би ввести квоти на п"ятірки для українців і тому подібну фігню, яку він несе на мітингах та далдонять його прихильники.

Що зробив би нормальний політик?

Він би намагався покращити фінансування освіти, щоб довести її хоча б до рівня Кацапстану я вже не говорю про Європу чи Штати. Причому старався б вирівняти рівень сільських і міських шкіл. І так би він допоміг українцям значно більше ніж придуркуватий Тягнибок.

Звісно боротися з корупцією, виводити з тіні економіку, заставляти тих же українців працювати чесно, а не красти на кожному кроці - значно важче ніж ввести квоти для українців.

От в цьому і полягає примітивізм: Бажання простими методами вирішити важку проблему.

Якщо не пустити до університету відмінника єврея, то середній бал україніців звісно покращиться, але велике питання чи поможе це українцям.

тягнибоківські квоти то лише для тупих

> А якщо "Свобода" пройде до Ради?
Не пройде. Можу закластися.

> Ви розцінюватиме це як позитивне чи негативне явище?

Тут є плюси і мінуси.

Плюси: судячи по їх поведінці у Львівській раді де вони не стали входити в дерибанську більшість несунів, жопістів і правиці, а залишилися разом з БЮТом в опозиції в парламенті можна сподіватися не входження Свободи в ширку. Крім того голоси маргіналів які купуються на гасло геть москалів і жіснь пахарашєєт не підуть Януковичу.

Мінуси: для Вітрянки це як бальзам на душу. ЇЇ рейтин різко зросте, бо в її електорату з"явиться потужний подразник активності. Тягнибок її буде клеймити, вона його і обом буде хорошо. Не даремно саме вітрянка і Тягнибок перед виборами піднімають питання які розколюють суспільство хоча добре розуміють, що тим вони грають на руку не тільки собі але і опоненту.

Крім того вищезгадані маргінали відчують що можна щось міняти не тяжким трудом і боротьбою з здебільшого українським бандитизмом, а простим гонєвом на москалів і жидів.

Навіщо працьовитим українцям працювати, якщо нам москалі повернуть вкрадені вклади, а жиди - золото Полуботка?

Нестор ® з форуму Майдан :):):):)

У тому документі вказано, що зробив би Тягнибок, а не що зробив. нафіг жонглювати словами? якийсь ідіот дозволив собі висловитисятаким неадекватним чином.

Ще пачку карикатур намалюйте, ще певну кагорту людей проти себе поставте.

Некоректно ведете діалог.

Рано вам здобувати ворогів, раз достатньо друзів немаєте.

Може це моє останнє повідомлення?

Рятунок націоналізмом
Є люди, яких годиться вважати взірцем, прислухатися до їхньої
думки і цитувати при нагоді їхні праці. Легендам нашого часу
не слід помилятися. Але молоді завжди притаманно сперечатися,
не погоджуватися з канонами і ставити під сумнів думку
авторитетів. Нещодавно, на презентації книжок видавництва
«Смолоскип» з нагоди 100-річчя Івана Багряного та Олени
Теліги, молодь вразив виступ доктора філософії, колишнього
політв'язня Євгена Сверстюка. Він залюблено відгукувався про
еліту 1930-х років і заперечував існування хоча б трішки
подібних сучасників. Філософ із плеяди шістдесятників вважає,
що сьогодні немає націоналістів. Я не можу з цим погодитися,
бо знаю таких особисто. Та невже сперечатимуся з самим Євгеном
Сверстюком?
— Пане Євгене, ви справді переконані, що зараз немає живого
націоналіста?
— Відбулася підміна понять. Відважного, безкорисливого,
жертовного націоналізму, який виробився у 1930-х роках, зараз
немає. Тоді націоналіст виходив зі зброєю проти гітлерівської
і сталінської армій. І тримався саме цим духом. Міцно
тримався. Підтримував інших. Сьогодні націоналістами називають
звичайних людей. Дуже часто вони просто опановують патріотичну
риторику. А нам бракує націоналізму на всіх рівнях. Починаючи
від державного, закінчуючи звичайним громадянським.
— Ми знову не розуміємо один одного. Невже націоналізму бракує
нашій культурі? Візьмімо за приклад хоча б музику, ті ж
фольк-фестивалі.
— Я не хотів поставити під сумнів щирість патріотичних
почувань і пісень сучасної молоді. Я намагався підкреслити
саме політичний вимір. Націоналістична риторика — ворог
українського патріотизму. Це профанація ідеї. Якщо за цими
гаслами не стоїть особа жертовна і безкорислива, то це
карикатура. Хтось там говорить про Олену Телігу, що вона
більше патріотка, ніж поетка. Її поезія не є патріотичною.
Вона патріотка в житті, але не навпаки. Бо більшість є
патріотами в словах і віршах, а не на ділі.
— Цей «дехто» також вважає, що Олена Теліга — яскравий приклад
фемінізму в Україні.
— Вона ніякою феміністкою не була. Вона терпіти не могла цього
фарисейства. Ставилася з великою підозрою до тих мужеподібних
жінок, які маніфестували цю свою ідею. Вона утверджувала тип
жінки, яка є і жінкою, і естетично наповненою особистістю, і
патріоткою. Олена втілювала цей тип повноти людського єства.
Як жінка, вона відстоювала права жінки своїм позитивним
прикладом і сміливістю у житті і творчості. Дуже часто
затикала за пояс чоловіків-сучасників. Зокрема, тим закликом
до цивільної одваги у «Партачах життя».
— У статті «Якими нас прагнете» Олена Теліга пише про новий
тип жінки, якою й сама була. До неї такою жінкою була Леся
Українка. Вони б здружилися?
— Вони є схожі в своєму ідеалістичному максималізмі, у
відвертості. Але вони не схожі як люди. Я не думаю, що в житті
вони грали схожі ролі. Олена Теліга була красивою жінкою,
поряд з якою було багато гарних чоловіків, закоханих у неї. Ця
проблематика була для Олени дуже трепетною. Як і в її поезії.
А Леся Українка іншого типу. Вона була більше в теорії,
оскільки не мала реального життя і навіть спокус не мала
особливих. Тому Леся Українка втілила у «Мавці» концепції
гармонійного поєднання природного і духовного в людині. Не
знаю, чи вони б дружили, але з приємністю б зустрічалися.
— А з Оксаною Забужко?
— Не думаю. І не тільки на грунті феміністичному. Вони б не
зійшлися тому, що для Олени Теліги слово є ділом, а для Оксани
окремо є слово, окремо — діло, і зовсім окремо — особисте
життя.
— Пане Євгене, чи Ваші думки часто перетинаються зі світом
Івана Багряного?
— Я б не сказав, що це мій автор. Він імпонує мені як людина.
Подобається його філософія вітаїзму, подобається стоїцизм
понад прірвами реальності, його відвага і те, як поводився у
різних ситуаціях і як міг кинути на карту своє життя. Його не
вбили лише тому, що твори Івана Багряного видавалися
англійською і французькою мільйонним накладом. Це була б дуже
велика реклама для України. Але його дискредитували.
Намагалися зробити йому нестерпне оточення через свою
агентуру, особливо через ту, яка була в ОУН. Він не ворогував
з ОУН. Але було дуже багато паскудних людей звідти, які били
йому вікна за «відступництво», за різні висловлювання. Для
більшовиків не було проблемою оточити Багряного своїми
агентами. Ніхто з них не казав, що він із КДБ, що друг
Судоплатова, що вбив Коновальця, Троцького, Ребета. Але
казали: «Я націоналіст, а ти — більшовик». Вони його
провокували, вивчали, які в Багряного вподобання. Так, як нас
у лагерях. Та їм не вдавалося дізнатися, що ми любимо і чого
хочемо. Якби це було відомо, то ніколи не заслали б мене в
Бурятію, де сонячно. Якби знали, що я люблю сонце, то
відправили б на Колиму. Ми ніколи не казали, що хочемо, любимо
і які наші смаки. Перед ворогом були засекречені. Однак
провокаторами аж кишіло. Багряного нищили, розпалюючи навколо
чвари. Так, як вони зараз це роблять. У Театрі російської
драми імені Лесі Українки йде п'єса про Василя Стуса «Іду за
край». У ній Стус-актор роздумує, хто його зрадив. Там є моє
прізвище, прізвища Світличного, Некрасова. У «документі», де
засуджуються антирадянські літератори, кажуть, що з чемності
не називають підписів відомих письменників. Ця фальшивка була
запущена в 1993 році. Там були підписи Драча, Павличка і
Яворівського. Тоді Яворівський подав до суду і через
відповідні перевірки було встановлено, що це фальшивка. Вони
заплатили 1 млн. купонів. Тепер цю фальшивку ставлять у центр
подій вистави. І ті люди, які виходять з театру, думають, що
Стус — страдник, а колеги зі Спілки письменників — зрадники.
Люди сумніваються і думають, що такий документ існує. Нам
властиво вірити.
— Яким би був урок Євгена Сверстюка у школі про Івана
Багряного та Олену Телігу?
— Враховуючи нинішній характер телебачення, я б поставив
кілька пісень на слова Олени Теліги. Невдовзі має вийти диск
із гарним виконанням Олени Голуб і Ольги Богомолець на її
слова. А ще розказав би про жінку, яка знала, що некрасива, і
водночас усі чоловіки в неї закохувалися. Олена знала, але
вони цього не знали. Якось вона сказала, що є щось набагато
важливіше за зовнішність: «Як багато значить краса і як же
мало вона значить». Багряного поставив би у такий сюжетний
ряд. У 30-ті роки заарештовували дуже багато інтелігенції. І
нам здається, що їх кинули в підвал, а потім на Соловки, й
іншого виходу не було. А от був такий козак, який утік. Він
повернувся сюди і набрався сміливості ще й в їхню «спілку
письменників» вступити. Він зумів утекти, бо був відважний.
Коли б я мав можливість працювати в школі, я би пішов у школу.
Це дуже вдячна робота. Стільки дітей і стільки їм марнують
часу і нервів, бо не знають, що їм казати.
— У 2003 році, коли готувалися до війни в Іраку, ніхто не
помітив самоспалення 19-річного хлопця у Празі. У
передсмертному листі він написав, що став жертвою
демократичного устрою, де все визначають влада і гроші, де
нікому ні до кого нема діла. Як рятуватися від подібних думок
у такому віці?
— Для того, щоб захищатися від спокус, треба мати в собі
сильну духовну основу. В нього, очевидно, були проблеми
внутрішні. Без цього суспільство взагалі не виживе. Ми
постійно жили під загрозою монгольської, татарської, польської
чи російської навали. Приїжджає архієпископ Павло Алепський,
який зустрічався з Хмельницьким у Києві, і розказує, як люди
спокійно живуть, як з почуттям гідності ходять до церкви, які
віруючі. Для нас важливий Абсолют, який присутній в житті, і
ми маємо з ним зв'язок.
— Виходить, поза вірою нема сенсу в житті людини?
— Поза духовним стрижнем, який з'єднує людину з Творцем, сенсу
немає. Але те, що ми робимо, пов'язано з його наказами. Бог не
вимагає любові до себе. Він вимагає любові до ближнього, те і
буде любов'ю до нього. Якщо ти любиш себе, то й любиш свого
ближнього і свій народ. Бог вимагає розбудовувати життя.
Протестанти прекрасно використали ці настанови. Через те
суспільство, де діє протестантська церква, дуже добре
організоване. Православна церква більше вдається в обрядовість
і менше працює над людиною.
— А що треба змінити?

(Добавление)
— Треба себе оновити, в рамках віри структурувати і підіймати.
Я родом з волинського села, де половина жителів перейшли до
протестантів. Віру вони оновили, але залишилися такими ж, як
були. Треба очищувати суспільство. Мене часто мучить, що я все
життя змушений бути «асенізатором». Воював з більшовицькими
фальсифікаціями в літературі, які засмічували наші святині,
імена. З Шевченка зроблять атеїста, з Франка — каменяра, який
«закликав до соціалізму». Створювалася каламуть. І за вільне
мислення я отримав 12 років. Але й зараз треба знову писати
про «бліду поганку в тонкій обгортці». Очищувати словом — це
одна із форм. Інший спосіб — це коли дівчина курить і кидає
недопалок на тротуар, а дідок піднімає його і викидає на
смітник, щоб вона бачила. Ми живемо в штучно забрудненому
світі. Росія — дуже скаламучена. Ослаблюючи сусіда, вона
ніколи не думала над тим, що вона і себе отруює. Жодна країна
не дозволила б бандитської Жовтневої революції з розстрілами
на вулиці. Як казав Булгаков, руїна починається не в житті, а
в голові. Людина бачить пісуари, але не користується ними.
Той, хто це розуміє і дає іншим це зрозуміти, є якоюсь мірою
асенізатором. Якщо я хочу добре жити, то хочу, щоб мої сусіди
зверху і знизу були порядними людьми, це мені вигідно. Росії
важливо розкласти Грузію і Україну. Жодна країна не повинна
хотіти, щоби сусідові було погано. Нині вони патологічно
надуті своєю гординею, змішаною з комплексом меншовартості.
Там немає елементарної стриманості, щоб звернути на правильний
шлях.
Мене хотів застрелити демобілізований «визволитель», коли я
був у 8-му класі. Він хвалився, що як був танкістом,
врізувався в колону німецьких військовополонених і чавив їх. Я
кажу: «Чим ви хвалитеся? То ви ж злочинець!» А він: «Ах ти
гадьониш! Фашист!» Шкодував, що не мав при собі пістолета...
Війна дуже багатьох покалічила. Спробуйте з таким чоловіком
про щось поговорити. Він завжди зводитиме розмову на слизьке.
Бо немає ладу в душі, тому сповзає на негативний спосіб
мислення.
— Виходить, ці люди не навернуться в інше річище? Як їм
підказати, що, поза сумнівом, є ще й оптимістична віра?
— Позитивний приклад — це є добрий спосіб. Вчення Христа є
вчення прикладом. У будь-якому середовищі має велике значення
позитивний приклад і мало впливає повчання. Треба спробувати
створити їм здоровіший клімат. І допомогою є слово, добре
слово.
— Але ж люди, як правило, не хочуть говорити про добрі,
позитивні вияви культури. Їх більше цікавить бруд політики,
про який спокійним словом не говоритимеш...
— Скільки пам'ятаю, люди завжди говорили про політику, бо там
ніколи не було пуття. Так як людина хвора говорить про свою
хворобу, так наше суспільство говорить про політику. І
переключитися на щось інше їм важко, бо не звикли. Великою
мірою це інерція старих часів. Люди хочуть йти до світла.
Націям треба показати це. Добра традиція запрошувати в
телепрограму опонентів. Але коли запрошують Нестора Шуфрича і
Тараса Чорновола, то від цього смердить. Хоча використана та ж
модель діалогу. Коли політик говорить про свої цілі, наміри і
роботу, то я буду його слухати. Але коли зразу проти
президента, то виникає сумнів, чи в нього є цілі, крім того,
про що він говорить. Дуже швидко на цьому засвітився Тягнибок.
Зараз чи не всі націоналістичні угрупування під контролем
чужої спецслужби.
— Але мусить бути молода націоналістична партія, яка змінить
цю ситуацію.
— Вона вже є. І ми її чекаємо. Будуть все ворохобити, чинити
роздори... Людина має бути скрізь сильною. Життя мусить бути
боротьбою. Має бути відторгнення навіть близьких тобі людей:
за принципом «не мир, а меч», бо інакше може статися
примирення грішного з праведним.

Це погроза?

Звичайно! А я їм всім погрожую! Я їм всім кажу, що всі вони мають піти геть з України - і якуковичі, і ющенки, і тимошенки! Натворили справ, довели державу до повної кризи, і вони думають, що ще мають право щось мені дзявкати і розказувати, як жити? Ну, погодьтеся!

Ми ж виступаємо проти них всіх, і цієї позиції не будемо змінювати, поки не змінимо ситуацію. Тернопільське голосування - це як відро холодної води на їхні голови. Може, вони нарешті схаменуться і усвідомлять, що вони дограються! Бо теперішнє голосування - це тільки перший маячок. Наступним кроком буде коліївщина! І це не від мене буде залежати...

Ідеальний варіант мав би бути, якби всі націонал-патріоти, що нині гучно калатають у власні груди і клянуться померти під куполом горюючи за долею нації, пригадали недалеку історію і блок націоналістів – „Національний Фронт”, що в 1998 році без коштів і керівництва його лідерів недобрав був всього лишень 0,2% потрібних голосів. Мова про це в кулуарах точилася. Але далі партійних запічків та амбіцій лідерів справа не пішла. І як тут не пригадати про те, як гості другого з’їзду ТВУН, делегація від „ВО „Свобода”, на другий же день вчинила по хамському щодо ТВУН, а пан Тягнибок навіть не виявив бажання вибачитися за своїх однопартійців. Категорична вимога до всіх „розпускайтеся і вливайтеся в „Свободу” є аж ніяк не проявом інтеграції, об’єднання, а елементом термінаторства, тобто руйнації.

Певно, що вести перемови про єднання в блоки чи єдину структуру вкрай бажані, але все необхідно чинити шляхетно толерантно, а не шляхом ультиматумів. Очевидно, що на цих, принаймні, виборах не буде, на жаль, „Національного Фронту”. Можливо. що всім нам варто позбутися вірусу „наполеонізму”. Бо мусимо пам’ятати застереження Дмитра Донцова: „Лідер має бути мудрим, мужнім, шляхетним і компетентним”. Зрозуміло, що жоден „самозакоханий нарцис” таких рис не має. А без цього партія не має майбутнього. Не варто забувати у що перетворив Степан Хмара УКРП, маючи себе за людину якій все дозволено, навіть хамство з колегами по партії.

Те як партія „Свобода” на Київщині вперто виступала, підбурючи юрбу проти будівництва заводу виплавки сталі за новітніми технологіями, електродуговим способом, можна стверджувати, що компетентності там нема, бо не хочеться вірити, що чинилося це на замовлення Ахметова, щоби зашкодити появі конкурента. І враховуючи костенківське „нам націоналісти лише зашкодять”, небажання чи невміння домовлятися і взагалі вести діалог з колегами по ідеології, та враховуючи те, чому молодь з центру України виходить з партії Тягнибока, Провід ТВУН вважає, що на дану пору наше Товариство повинно зосередити свої зусилля на розбудові власної організації. Ці вибори будуть не волевиявленням народу України, а клопіткою працею адміністрацій та бізнес-блоків у задурманенні людей, а також у фальшуванні, де це вдасться, бо ніхто ще ні разу не перераховував всіх пачок з бюлетенями після голосування. Кожен бізнес-блок буде купувати голоси для себе та можливих сателітів для себе.

Наразі йде суцільне надування щік, облудна брехня від усіх без винятку. Українців чекає гірке розчарування. Наша задача допомогти їм це пережити без потрясінь. І не забуваймо, що технічні партії з ужитку не вийшли, а лишень поміняли колір шкіри.

Чимало розсудливих людей уже зараз думають не про те, що буде під час президентських виборів, а про те, що настане після них. Яка політична партія (чи партії), як віддзеркалення успішності лідерів, домінуватиме в Україні і як забезпечити рівновагу партійних сил.Хто з екранів телевізорів та шпальт газет, площ міст та клубів сіл збиратиме в єдиний кулак прихильників української національної ідеї і на чиїй політичній платформі намагатимуться це зробити?

Це насправді серйозне питання, бо від нього значною мірою залежить, яка за змістом національна ідея ляже в основу молодої держави Україна. Бо країна все ще блукає у лабіринті поміж трьох дерев і у нашому випадку вибір між Європою, Росією чи колоніальним статусом виявився справді складним завданням.

А те, що цементація такої ідеї відбудеться у найближчі п’ять років дуже вірогідно, бо аванси очікування і терпіння, зважаючи на дитяче становлення та юнацьке зростання нової держави, за майже двадцять років уже вичерпалися. Настає час визначатися з "орієнтацією", інакше світ нас не зрозуміє.

Отже, незабаром для прихильників національно-демократичної ідеї, яких, сподіваюсь, у цій країні поки що більшість, настане момент істини. Адже імовірна, але все ще гіпотетична поразка правого президента Ющенка створить величезний вакуум на правому фланзі, який неспроможна буде заповнити жодна з існуючих на сьогодні правих партій.

А треба пам’ятати, що у нас особлива країна. Особлива тим, що на відміну від сусідніх європейських країн, та й навіть Росії, правий вакуум, або ж безлад у цьому стані, загрожує остаточною втратою шансів на утвердження національної ідеї у редакції націонал-патріотів.

Адже неможливо уявити, щоб прихід до влади лівих сил у Німеччині, Польщі чи Франції загрожував цим країнам введенням іншої державної мови, федералізацією з країнами-сусідами чи запереченням історичних прав материнських націй.

Зізнаймося відверто, в Україні мешкає лише три політичні категорії людей: ті, хто активно чи приховано не любить України і не хоче її незалежного існування; ті, кому її доля байдужа і хто сприйматиме будь-який шлях її розвитку, а також ті, для кого незалежність - важлива світоглядна цінність і хто готовий заради неї ділитися власною свободою, здоров’ям, грошима.

Погоджуюсь, що друга категорія у різних пропорціях проживає у будь-якій країні. Однак першої категорії у нормальній державі бути не повинно!. Політичним "лікуванням" перших якраз повинні займатися патріоти. Тобто, ті, кого приховані чи явні вороги України називають націоналістами.

У такому світлі права ідея фактично зводиться до проблеми самоорганізації націоналістів. А головною інтенцією до написання цієї статті стало те, що останнім часом в Україні відбувається активне витіснення позитивного значення поняття націоналіст.

Звичайно, недруги України завжди надавали йому негативного звучання. Але зараз йдеться про інше. Про небезпеку ототожнення цього поняття лише з однією політичною партією. Мова йде про ВО "Свобода".

У безальтернативності "Свободи", як єдиної правої партії, як це не парадоксально звучить, прихована серйозна загроза для України як держави національної.

Риторика "Свободи", з її радикалізмом і прямолінійним протиставленням титульної нації іншим, не те, щоб лякає, а швидше насторожує. Адже будь-який радикалізм (і не лише ідеологічний) хибує необ’єктивністю. Сумний досвід багатьох радикальних ідеологій минулого сторіччя ще довго застерігатиме нові покоління.

"Свобода" наполегливо використовує майже виключно термін "націоналізм", тим самим свідомо витісняючи поняття націонал-демократії чи правої ідеології на маргінес.

Націоналістами в нав’язливій інтерпретації чільників "Свободи" є винятково лише вони, а інші подаються як неконструктивні та неспроможні на активні дії сили.

А насправді націоналістів в Україні мільйони. Тих, хто творив майдан, ланцюги, голодування. Просто вони "інші" націоналісти – толерантніші та відповідальніші – але такі, що не менше люблять свій народ і країну.

І взагалі, Україну незалежну зробили праві. Але не лише ті, і навіть переважно не ті, що зараз претендують на винятковість. І це дає підстави вважати, що не слід звужувати простір для правих ідей.

Небезпека "Свободи" як єдиної правої партії є очевидною для тих, хто сповідує схожі з ними принципи, готовий їх активно відстоювати, але має достатній рівень політичної культури, щоб не підтримувати цю партію.

Попри всю популістську привабливість гасел "Свободи" вони слабо приховують цілком приземлене бажання потрапити до парламенту будь-за-що. Навіть якщо для цього доведеться пройтися по "політичних трупах" своїх ідеологічних колег чи свого президента.

Досвід останніх парламентських та місцевих виборів на Західній Україні показав усім, хто здатен бачити та аналізувати, їхню справжню природу.

Більше того, існування "Свободи" як єдиної правої альтернативи лівому і ліберальному малоросійству є вигідна останнім, оскільки значно послаблює шанси патріотів на домінування у власній державі.

Тому у певні передвиборчі періоди лідер "Свободи" стає таким бажаним на різноманітних політичних шоу, де він залюбки стравлюється з лівими радикалами чи провокаторами, чим серйозно б’є по авторитету правої ідеї.

Україна у 2010 році потребуватиме нової правої сили – спокійної, толерантної, послідовної і прагматичної. Країна потребуватиме створення правої протидії, яка не дозволить зруйнувати мрію про європейськість України. Для реалізації цього така сила потребуватиме нових світлих облич – молодих, упевнених, успішних, інтелігентних.

Я незнаю хто такий В. Копин(((

Дякую за інформацію.

Олексій 101 написав:

Я ось чого ніяк не можу зрозуміти...

То попрацюйте над собою.

Цитата:
Свободівці на цьому сайті постійно кажуть про те, що УНТП і різні скіни - це кльово,

Цитаткою не порадуєте для початку? А то з доказовістю як завжди поганенькі справи. А з понятійним апаратом і поготів страшне щось коїться. Змішувати в купу різні поняття, оперувати примітивними ярликами на рівні стінгазети панчішної фабрики....

УНТП--це громадська організація, яка працює у своєму форматі. Жодного стосунку до неї партія не має. Радості їм та бадьорості.

"Різні скіни"--це плід вашої уяви. Насправді існує декілька споріднених за формою та різних за змістом молодіжних субкультур, частина з них має симпатії до ідей інтегрального націоналізму загалом та соціального націоналізму зокрема. Свідомі люди без шкідливих звичок, що виростають із цих субкультур, є природніми прихильниками правого руху.

Цитата:
фашизм і нацизм - круто,

Так.

Цитата:
а фашистський і нациський рухи - взагалі були супер класні в усіх своїх проявах.

Переважною мірою, у міжвоєнний період--на 99,9% так.

Цитата:
Тож чому на виборах Тягнибок казав, що боротиметься за визнання ОУН-УПА як сторони в Другій світовій, що УПА звільнила від німців пів-Західної України???

Вказана теза та безсумнівна героїчна боротьба УПА жодною мірою не суперечать історичній ролі італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму в історії Європи.

Цитата:
Це такий трюк був, щоб в ВР потрапити?

Ні.

Цитата:
Я за вас марно голосував?

Не знаю.

Цитата:
І чому раз ви такі надрадикальні, співпрацюєте з націоналістами УНА-УНСО, "Тризубом", ОУН, ОУН(б), Національним Альянсом, МНК і УНП(!)? Це ж ТАААК нещиро!

Ви, голубе сизий, ухиляєтесь від істини. Точніше, бершете. З жодною з вказаних організацій ВО "Свобода" не співпрацює.

Цитата:
Чому не вступете в спілку з "Кров і честь", УНТП, коваленківським УНСО?

А чому ви в в космос не літаєте чи не займаєтесь добуванням перлин у Чорному морі?

Цитата:
Чому перші почали відмежовуватись од ПУ?

Ми не відмежовувались. Тим більше, не перші. "Патріот України", базований в Харкові (не плутати з класичним "Патріотом", створеним у Львові в середині 1990-х років) в односторонньому порядку припинив співпрацю з ВО "Свобода". Радості їм та бадьорості. Кожному своє.

Цитата:
Піар?

Коли чую про public relations в розумінні непросихаючого шахтаря чи базарної перекупки, робиться сумно. Що зробило з нашими людьми телебачення. "Піар". Повна масакра.

Заключним поштовхом до написання послугувало ось це обговорення: http://politiko.com.ua/blogpost16092
Пам’ятаєте історію громадянського об’єднання «Пора»?
Була справді сильна організація, з правильним поглядом — сповідувати суто громадську діяльність, без політики, і завершити діяльність відразу, як ціль буде досягнуто.
Але, оскільки влада повинна контролювате будь-який рух, особливо громадський (!), треба було «Пору» деморалізувати, аби вона — борони Боже — не воскресла, як той Христос на Пасху, у самий незручний час.
В такому разі намагаються знайти у лавах людину досить нарцисічну і досить маніпульовану. Зробили ставку на Владислава Каськіва, він купивсь, рух був скомпроментований політичною діяльністю, виник внутрішній розкол на ґрунті особистих амбіцій. Справу майже зроблено.
Але, здається Каськів виявився трохи поряднішим, ніж розраховували. Він почав все більше займати помірковану позицію. Такі коливання могли змусити прибічників замислитися, об’єднавши згодом людей різних поглядів.
Але об’єднання суспільства було неприпустимим — це була б могутня неконтрольована сила. Треба було негайно щось робити. Українофобська ніша була заповнена, а ось протиставити їй у якийсь момент було нічого — українці часто ставились до етнічних росіян з розумінням, особливо після спільного стояння на Майдані. Пора, схоже, відмовлялася від покладеної на неї місії впроваджувати русофобські погляди в маси етнічних українців.
Якщо б так пішло і далі, об’єднання суспільства, свідомість якого і справді дуже окріпла після активних дій, могла б взагалі змести тільки-но порозсідавшихся по теплих кріслах ново-старо-спечених можновладців.
Якщо українофобам негайно не протиставити русофобів — станеться небезпечне усвідомлювання своїх можливостєй та об’єднання суспільства. І цей крок мирним вже не буде. Каськів сподівань не виправдав.
І тоді з’явився Тягнибок. Як кролік з циліндру фокусника (як колись і Каськів).
Це був, мабуть початок 2005-го або стик 2005-2006-го.
Я тоді наївно здивувалася: що ви робите? Адже ж ви дискредитуєте Україну і все українське в очах своїх громадян та за кордоном. А вже трохи згодом стало зрозуміло — а саме так і треба. І те, що здається необережним, насправді виявилось свідомо провокаційним. Мені ще тоді здалося, що пана Тягнибока і компанію спонсуює Партія Регіонів — вони потребували саме такого ворога, без нього уся їх риторіка розбивалася о залізобетонну стіну очевидності безглуздя. А тепер була налагоджена такаж сама риторіка з протилежного боку, яка справдовувала захисні міри та попередження ПР.
Зараз новобранці «Свободи», які не спостерігали за нею від самого початку, намагаються неприємні факти видати за провокацію, як у народному анекдоті «Хто там сцить як корова? — А, писяй, доню, писяй!» (вибачте за натуралізм). Вони старанно заплющують очі і всіма можливими способами затуляють вуха, але розкривають рота. До того ж голосно. Дуже.
Приводяться факти — кажуть «нема хлопчика». Самі наводити факти соромляться, підміняючи все голосом «ображеної добродії». Самі обрали риторіку тролінгу (причому дуже товстого), але звинувачують у цьому адекватних опонентів.
Донедавна, я вважала найбільш неадекватними російських «нациків», тим більше, що їх існування в Україні навіть неприродне.
Але бачу, що російський нацик = український нацик. Як завжди у суспільстві «-філія» = «-фобія».
Дорогі справжні українці, я дуже розраховую на ваше розуміння того, що коли я кажу «нацик», я маю на увазі нациста. А проблема націоналізму як руху полягає в тому, що під нього вдало маскується нацизм. І це привід для міркувань.
Шкода, що я побачила на цьому сайті нациків, із-за чого мені почало становитися соромно за стояння на Майдані і подальші сперічання зі своїми кримськими друзями.
Але я дуже рада, що українців презентують також розумні, культурно богаті та освідчені люди, які повернули моїм колись сказаним речам правду, у якої я мало не почала сумніватися. Добре, що не одна лише «Свобода» уособлює собою національний рух.
Проте націоналістам слід замислитися що робити з такими «братами» і чому націоналістичний струм часто набуває саме такого напрямку.

Прогулюючись Києвом, я завжди збирав листівки виборчої кампанії всіх кандидатів в президенти – для політолога важливо читати різні точки зору. Вчора я взяв брошури партії "Свобода" у форматі А4 зі словами на обкладинці: "А з іншого боку – Тягнибок". На задній сторінці обкладинки було дев'ять фотографій кандидата Олега Тягнибока, спрямовані на те, щоб переконати виборців у його міжнародних контактах і його підході до внутрішньої політики. Мене дуже здивувало саме те, що Тягнибок і французький лідер Національного фронту Ле Пен посміхалися разом на одній світлині. Поруч із фото було написано "Із провідником французьких націоналістів Жан-Марі Ле Пеном – давня політична дружба". Ле Пен не є політичною фігурою, з яким мають бажання фотографуватися більшість європейських політиків – не кажучи вже про "давню політичну дружбу" з ним. Ле Пен не є націоналістом, радше нео-фашистом – і це дуже далеко від українського націоналізму. Посилання "Свободи" і Тягнибока на Ле Пена і Національний фронт показують, якою мірою вони дуже далекі від ідеології українського націоналізму, представниками якого вони помилково себе вважають. Цим посиланням на Ле Пена Тягнибок дає зброю тим українофобам (наприклад, Дмитру Табачнику, який би став відповідальним за педагогіку в новому про-янукович-уряді, якщо Янукович буде обраний президентом) і російським політикам, які продовжують асоціювати український націоналізм з фашизмом – як це завжди робила радянська пропаганда. Свобода дає додаткову зброю до цього старого радянського ідеологічного аргументу, оскільки до 2002 року вона називалася соціальною національною партією (СНПУ), яка не випадково нагадує [німецьку] Націонал-соціалістичну партію. Прапор СНПУ був створений за шаблоном нацистської свастики. Три крила організації українських націоналістів (ОУН) ніколи не мали фашистської ідеології, оскільки вони були національно-визвольним рухом, який прагнув створити незалежну державу. Професор Олександр Мотиль (Ратгерський університет, США) у своїй книзі "The Turn to the Right" пояснює це як важливу відмінність між ОУН і фашистським рухом у міжвоєнний період. Фашисти в Італії, Іспанії та Франції вже мали незалежні держави, і вони прагнули побудувати фашистські режими в цих державах. Походження "Свободи" з СНПУ свідчить, що на сьогодні в Україні не існує справжніх націоналістичних партій. "Державна самостійність України" Романа Коваля давно припинила своє існування, УНА-УНСО були поглинені іншими політичними силами або відійшли від націоналізму до євразійства ("Братство" Дмитра Kорчинського), або були куплені корумпованими бізнес-інтересами (КУН – Комітет управління Нафтогазу). Віктор Ющенко, будучи якось у гарному настрої кілька років тому, сказав, що СДПУo – така ж соціальна демократія, як морські леви – це леви. Крім того, я хотів би додати, що Партія "Свобода" так само подібна до ОУН, як концепція "Свободи" – до автократії. Cаме тому всі три крила ОУН в українській діаспорі завжди дуже обережно ставилися до "Свободи" і Тягнибока, і трималися на відстані від них. Західні українські виборці, сподіваюся, зроблять так само. Україна не має потреби в Ле Пені чи в будь-кому, хто має "давню політичну дружбу" з ним.

Кандидат в Президенти України Олег Ярославович Тягнибок, який має досить багато прихильників на Прикарпатті, виявляється, займаючи посаду голови ВО "Свобода" має річну зарплату 181748,32 грн., тобто його місячна зарплата складає 15146 грн. Згідно поданої декларації до ЦВК України виявляється, що націоналіст Тягнибок має у своїй власності автомобіль іноземного виробництва - це крутий джип Тoyota Land Cruizer з об'ємом двигуна 4461 см. куб. Сума грошових коштів на банківських рухунках Тягнибока 41254,02 грн.

Заангажованість ЗМІ, а отже і їх робота на певних осіб є звичним явищем для України. Тому не дивно, що таке явище дійшло до соціальних мереж… Мова піде про політичну соціальну мережу “Politiko”. Існує вона відносно недавно, але спеціалізована тематика дала своє і зараз там не мало користувачів.
В останні дні 2009 року в даній соціалці розгорілась жвава дискусія щодо ВО «Свобода». А все почалось з переходом на особистості користувача під іменем Ростислав Іваник у одній з тем щодо В.Ющенка як кандидата в Президенти. Вищезгадана особа, за підтримки своїх друзів свободівців(складають переважну більшість користувачів мережі) вирішили показати всім за кого треба голосувати. Адже за їх логікою, якщо ти націоналіст, то маєш бути за них і за їхнього кандидата. Помітно, що манія величі та егоїзм в них зашкалює і це при мізерних 3% підтримки. В принципі нічого дивного тут нема, бо всі вже давно помітили їхній бездумний фанатизм від свого неофюрера Тягнибока. Про “троянського коня” українського націоналізму це вже інша тема.
Звичайно, такий тиск на моє законне право вибору викликав обурення. Згодом мною була створена група «Націоналісти, які проти монополії ВО Свобода» та викривальна стаття. Вже за день почався наплив подібних викриттів щодо «Свободи» і ряд статей, та й сам конфлікт був у центрі уваги. Весь цей час “невидима армія” свободівців затято мінусувала наші блоги, а їх сміливці намагались образити і принизити всіх “невірних”. За 2 дні я двічі звертався до адміністрації з вимогою припинити образливі репліки, зокрема Р.Іваника та Н.Красножон, але результату ніякого! Адміністрація просто проігнорувала все написане ними чим порушила свої ж правила. Натомість було видалено мене. Ну а до складу адміністрації входять, переважно, теж свободівці. З часу створення мережі вони, як найбільша група прихильників з всіх партій в інтернеті, захопили її для пропагування “подвигів” своєї партії. З часом деякі стали модераторами. Через вищезгадані скандали підривалась репутація їх партії і лідера, тому гріх було не скористатись нагодою і видалити ініціатора викриття. Тепер все затихне і всі далі читатимуть статті фанатиків про вовка у овечій шкурі – ВО Свободу. Ось так вони бачать лише тих, хто їм не вигідний. На вимогу відновити несправедливо видалений акаунт отримую ту ж мовчанку.
Що ж далі? Свободівці, мабуть, остаточно окупують цей ресурс, а купка людей продовжуватиме викривати правду про перевертнів у націоналізмі, і колись правда таки стане відома всім. Звичайно, вибір за кожним, але я не бачу сенсу бути в соцмережі де є при партійна цензура і твоя думка буде гнобитись самими розробниками. Тут доречне лиш старе добре майданівське слово – ганьба!

Лендєл Іван,
Голова МА МГО УНК

Свободівці тих двох парубків просто нізащо побили. Одразу ж приїхала міліція, половину зграї "свободівців" посадили у "воронок", решта розбіглася по навколишніх дворах (де поперевертала сміттєзбірники)